Молодь_України

НАРОДИТИСЯ ЗДОРОВИМ

“Паспортизація новонароджених має стати загальним правилом
для суспільства”, – вважає директор центру “Істина” Уляна Лущик

Найважче – бачити дитячі очі, сповнені болю й гіркоти. Так само, як і погляд батьків, в якому одвічна турбота за долю хворої дитини. Я часто зустрічаю їх тут, коли вони вперше переступають поріг клініки Українського науково-методичного центру ультразвукової медичної діагностики “Істина”. Пройшовши сто кіл пекла, вислухавши сотні “аргументованих запевнень” від лікарів, що найкраще – змиритися з невиліковною недугою, вони приходять сюди часто з останніми рештками надії і незмінними “Чому?”. Чому це лихо спіткало саме твою дитину, невже, як кажуть лікарі, нічого вже не можна вдіяти? Недуги, пов’язані з порушеннями функцій мозку, – одні з найскладніших. І, поставивши страшний діагноз, лікарі справді часто опускають руки: нічого не вдієш. В “Істині” ніколи не скажуть, що діагноз – це вирок. Навпаки, успішний досвід діяльності центру, що спеціалізується на хворобах, пов’язаних із захворюваннями судин, зокрема головного мозку, свідчить, що навіть такі хвороби, як розумова відсталість, дитячий церебральний параліч, сьогодні можна успішно лікувати. Звичайно, за умови, що батьки хворої дитини є однодумцями лікаря. Уляна Лущик, генеральний директор “Істини”, вже кілька років обстоює потребу проведення так званої паспортизації новонароджених. Така практика, на її думку, дасть змогу ефективніше підходити до лікування багатьох важких недуг.
Про це ми й вирішили поговорити сьогодні з Уляною Богданівною Лущик.

 

– Уляно Богданівно, що означає термін “паспортизація новонародженого”?
– Можливо, з часом ми переглянемо саму термінологію, хоча на даному етапі вона цілком себе виправдовує. Проблема, про яку говоримо, виникла не сьогодні. До нас часто звертаються пацієнти п’яти, семи, десяти років, яких турбує головний біль. Результати обстежень головного мозку свідчать про ряд відхилень, які немає з чим порівняти. І важко зрозуміти: ця патологія “свіжа” чи то задавнений процес? Для чого це потрібно? Якщо йдеться про процес, який раніше не давав про себе знати, а зараз проявився, то слід шукати якихось нових підходів у лікуванні. У нашій практиці були випадки, коли в діток діагностували пухлини головного мозку в 7–9-річному віці, і коли ми аналізували анамнез, то з’ясовувалося, що в цих пацієнтів був крововилив у мозок під час народження. Таким чином ми дійшли висновку, що кожна новонароджена дитина повинна мати свій “паспорт здоров’я”.
Зазвичай як? Народжується маля – всі радо святкують цю подію. І мало хто замислюється, а що на цю дитину чекає далі, оскільки сьогодні більшість пологів проходить патологічно, з ускладненнями, а віддалені наслідки цього можна простежити лише через рік, – коли дитина не ходить, не розмовляє. Отож спершу звичайним поглядом важко вловити якісь відхилення. А потім дитина затримується в розвитку, і маємо, зрештою, якийсь із важких діагнозів – олігофренію, ДЦП. До речі, діагноз “дитячий церебральний параліч”, як правило, до року навіть не ставлять. А якщо проводити цю паспортизацію і бачити зміни в розвитку дитини, можна робити потрібні прогнози і все для того, щоб уникнути ДЦП. Думаю, з моїм поглядом погодяться всі батьки, які не хочуть через 5–10 років мати в сім’ї інваліда.
– Тобто навіть такий тяжкий діагноз, як ДЦП, можна передбачити?
– Так. Останнім часом кількість важких пологів дуже зросла – діти з’являються на світ із гіпоксією, важкими пологовими травмами, отож поява сьогодні нейросонографії (ультразвукового дослідження структури судин головного мозку) проливає світло на багато питань щодо подальшого розвитку дитини. Батьки не повинні цього лякатися – ми просто прогнозуємо можливість таких речей і ставимо їх до відома.
Тобто якщо нейросонографія після народження дитини показує, що є крововилив чи інші проблеми, ми відразу ж починаємо працювати в цьому напрямі, не допускаючи клінічного прояву недуги. Таким чином “доклінічно” перестраховуємо організм від можливих ускладнень.
Яскравим прикладом потреби проведення такої паспортизації, а також того, як батьки мають поставитися до здоров’я своїх дітей, є два наші маленькі пацієнти – двійнята Микита і Максим. Хлопчики народилися при важких пологах, отримали травми. Помітивши відставання в розвитку, батьки обійшли багато медичних закладів і встигли почути, що найкраще – здати таких дітей до інтернату. До нас звернулися, коли немовлятам було 5 місяців. Микиту й Максима ми ведемо вже 7 місяців, за цей час хлопчики помітно пішли в розвитку. Такі речі запускати не можна. Бо якщо в рік і місяць дитина відстає на 5 місяців, то до 2 років, якщо не вжити ніяких заходів, можемо мати відставання на 10. Такі діти потребують додаткових занять, бо чекати, поки мозок сам запуститься, нереально.
– Батьки це розуміють?
– Що мені подобається, мама й батько Микити й Максима самі лікарі, тому добре усвідомлюють потребу таких моментів: контролювати кожен крок у розвитку малюків, багато працювати над своїми дітьми – без гіперопіки, ставлячись до них, як до здорових дітлахів. Мені такий підхід дуже імпонує, бо як тільки починаєш “сюсюкати” з дитиною, вона відразу це відчуває, і така ситуація, ясна річ, не йде на користь лікуванню.
Хлопчики щомісяця проходять контроль у нашій клініці. Дуже приємно було почути від батьків, що Максим почав ходити – нині він у нас уже лікується позамедикаментозним способом. У Микити ж було важке ураження мозку, з якого ми також поступово виходимо.
До нас часто звертаються освічені люди, які обіймають високі посади, мають наукові звання, а якщо поглянути на їхні магнітно-резонансні дослідження мозку, можна помітити старі пологові травми, з яких ці люди просто успішно “вискочили”. Це можна назвати щасливим винятком із правила.
– Тобто найчастіше до таких змін у мозку призводять саме травми під час пологів. А які ще причини виникнення цих недуг?
– Причин багато. Зараз “модно” списувати все на екологію, суцільний стрес, в якому живе сучасна людина. Я переконана і давно обстоюю цю думку: мозок вагітної жінки контролює процес розвитку дитини. Якщо майбутня мама під час вагітності, скажімо, переживала постійний стрес у власній сім’ї, дитина народжується із серйозними вадами, нерідко і з психічними розладами.
Була у нас на прийомі маленька Наталочка. Її мама завагітніла у 15-річному віці, так званий тато цієї дитини мав іти в армію, отож фактично всі 9 місяців вирішувалося питання, переривати вагітність чи ні. Зрештою, дитина народилася, але до двох років нею ніхто не займався. Лежало собі маля в колисці, і сьогодні ніхто не може сказати, чи були всі потрібні етапи в розвитку. І ось дівчинці вже десять, до школи вона не ходить, лікарі поставили діагноз олігофренія. Поводила себе Наталочка часом парадоксально: могла образити бабцю, боляче вдарити маму, а через п’ять хвилин обнімати її, примовляючи: “Моя матусенько, я тебе люблю”. Дитина мала серйозні вади в психічному розвитку. Але батьків це не обходило. Коли ми почали лікувати дівчинку, з’ясувалося, що її хрещені батьки цікавилися дитиною більше, ніж родина.
Коли я з’ясувала всі нюанси цієї історії, то зрозуміла, в чому тут проблема. Діти дуже тонко відчувають свою потрібність або небажаність іще до народження. Треба враховувати, що існує таке поняття, як карма, парапсихологічні речі, яких ми не відчуваємо. Голос матері, батька, звернені з ніжністю до майбутньої дитини, – перша зовнішня захисна оболонка її світу. Навіть у діток із глибокими психічними вадами перший контакт відбувається через емоції. Тому до питання народження дитини слід підходити відповідально.
Наші психологи давно дійшли висновку, що дівчатка, які народжують у 15-річному віці – це не мами. І я з цим цілком погоджуюся. Усі фізіологічні етапи людина має пройти поступово: дитинство, юність, зрілість. Раннє материнство, можливо, й добре з фізіологічного боку, а от із психологічного… Повинне бути свідоме ставлення до своєї дитини і своїх обов’язків.
Тож мені легко працювати з батьками, які є нашими однодумцями, – лікар іще не встиг призначити процедури, як вони її вже виконують. Коли помічаю несумлінність із боку батьків, запитую: кому це більше потрібно? Мені чи вам? Адже буває так, що наш колектив вкладає більше зусиль у те, щоб поставити дитину на ноги, ніж її батьки. Тому часто ми змушені залучати психологів, які працюють із такими батьками.
– У вашому центрі якось одночасно лікувалося дві Тетянки…
– Так, це також цікавий приклад. Старшій Тетянці було рік і вісім місяців, а молодшій – вісім місяців. Старшу дівчинку ведемо вже більш як півроку, але проблеми виникають постійно – з її батьками. Мама меншої Тетянки – жінка зрілого віку, яка довго не могла народити, але дуже мріяла про дитину. Із нею легко працювати лікарям. Мама старшої пацієнтки – 22-річна жінка, яка свої материнські обов’язки розуміє досить звужено: нагодувати, змінити одяг. А те, що лікар прописує, практично не виконується, отож і маємо з цим проблеми. Дитина спить – і мама біля неї відпочиває, тоді як дівчинці слід давати додаткові подразники, стимулюючи її розвиток. Біда такого контингенту пацієнтів у тому, що вони не думають про те, як складеться життя дитини через 15 років.
Недавно на прийомі був 10-річний хлопчик із внутрішньою водянкою мозку, всі ці роки його мучили судоми. За два курси лікування у хлопчика з’явився свідомий погляд, емоційно-звукові протести на ситуації дискомфорту. Помічаємо елементи прояву власної індивідуальності. І якщо порівняти Тетянку-старшу й цього хлопчика, то за розвитком вони приблизно на одному рівні…
Дуже часто батьки потурають своїй дитині: “Не можу змушувати працювати її над собою, мені її шкода”. – “А через двадцять років вам не буде шкода своєї доньки чи сина?” – запитую я таких батьків. Одна 30-річна хвора жінка б’є свою маму, їсть тільки з каструлі – не контролює свій апетит, отож має проблеми з надмірною вагою. Та мама ставиться до неї як до малої: моя дитина. Те, що втрачено за ці 30 років, за місяць-другий лікування не надолужиш. Отож і маємо проблему: такі люди потім стають непотрібні суспільству, часто вони – тягар і для рідних. Нерідко такі діти, в яких не стикуються основні функції мозку, ображені на цей світ із ранніх літ, їм бракує елементарних знань. І саме вони стають винуватцями часом просто звірячих убивств.
– Ви бачите між цим зв’язок?
– Проблему підліткової злочинності ми почали розглядати в медичному аспекті ще 1996-го року. Тоді особливих відгуків на наші думки ми не почули. Зараз маємо “рикошет”: до нас приходять батьки дітей віком 14–20 років, розумово відсталих, із питанням: що нам далі робити? Дитина сидить удома, максимум, що вона робить, – дивиться всі фільми, які транслює наше телебачення. Про їхній рівень і якість ми з вами маємо власну думку, чи не так? А діти, як правило, на льоту схоплюють усе найгірше. І ось суспільство отримує розплату за байдуже ставлення до цієї проблеми.
Інша проблема, яка виникає паралельно з паспортизацією новонароджених, – це неблагополучні сім’ї, де діти залишені напризволяще. Схоже, що ми повертаємося до епохи “генералів піщаних кар’єрів”: це озлоблені діти, яких життя штовхає на злочини. Страшно подумати, у що виллється ця ситуація через 3–5 років. Мо­жемо мати справу з бандитськими угрупован­нями, причому дуже жорстокими, непередбачуваними. Якщо п’яти-десятирічні вже проходять таку “школу” озлобленості, ненависті до суспільства, то просто охоплює страх за долю майбутнього покоління.
– А чи можна це якось скоригувати з по­гляду медичного?
– Звичайно. Навіть більше – з такими дітьми необхідно посилено працювати. Візьмімо сексуальні насильства – це також результат хворої психіки. З одного боку, мозок адекватно функціонує, а з іншого – потребує педагогічної корекції. Тому нині ми багато уваги приділяємо питанню поведінки наших пацієнтів на людях. Розбудова клініки, коли матимемо великі холи, дасть змогу лікареві “по ходу” коригувати поведінку .своїх пацієнтів.
– Коли найкраще проходити “паспорти­зацію новонароджених”, як ви вважаєте?
– Власне, вона має відбуватися ще до по­логів. Навіть більше: за два місяці до зачаття майбутні батьки повинні утримуватися від алкоголю, тютюнокуріння, я не кажу вже про наркотики, які тут є просто неприпустимими. У Давній Греції до 30-річного віку людині заборонялося вживати вино – це було табу, накладене нацією. Отож у давнину розуміли, що здорове майбутнє по­коління – проблема державної ваги. Мені страшно про це говорити, але нині спостерігаємо тенденцію до прямого виродження нації, і ніхто не б’є на сполох.
– Але ж хтось має займатися цією пробле­мою? Жіночі консультації, наприклад, роблять щось у цьому напрямі?
– Загалом система налагоджена непогано. При жіночих консультаціях діють і школи материнства, батьківства. Але що робити з жінка­ми, які вважають нормальним прийти і стати на облік місяців у вісім вагітності? Часто такі жінки залишають дітей у пологових будинках. І, що найобразливіше для порядних жінок, такі “мами”, як правило, дуже легко народжу­ють. Передовсім це проблема внутрішньої куль­тури людей. Держава, правда, намагається це якось стимулювати. Ось уже кілька років існує система доплати після народження дитини, якщо жінка стала на облік по вагітності до 12 тижнів. Хоча система, на мою думку, має бути ще жорсткішою. У Чехії давно діє закон: якщо виявлено патологію розвитку плоду, що не сумісна з нормальним життям, і якщо жінка не погоджується на аборт, то всі витрати щодо подальшого лікування дитини бере на себе родина. Хоч би якою гуманною була нація, але якщо народжується дитина, котра неодмінно буде інвалідом, – кому це потрібно? Я спостерігаю навіть за нашими пацієнтками: відповідальність за таку дитину зазвичай лягає на плечі жінки, яка змушена залишати роботу і все життя підпорядковувати своїй хворій дитині. У більшості випадків ця дитина не приносить жінці нічого, крім гіркоти і страждань, потреби займатися пошуками копійки на прожиття. Фактично такою гуманністю ми породжуємо злидні.
– Здається, допомогти виявити можливі проблеми мають і попередні ультразвукові обстеження майбутньої дитини?
– На мою думку, УЗО слід робити мінімум 3–4 рази до народження малюка. Особисто я, коли народжувала першу дитину, такого обсте­ження майже не робила, бо тоді його рівень зводився в основному до визначення статі майбут­ньої дитини. А вже будучи свідомою майбутньою мамою у 35-річному віці, ультразвукову діагностику проводила разів із десять до народження сина. Це дало мені змогу підкоригувати деякі моменти й усунути всі фактори, які могли б бути несприятливими.
А несприятливі фактори сьогодні обсідають вагітну жінку з усіх боків. Починаючи від першого дня вагітності майбутня мама думає: “А як я народжу? А чи зможу поставити свою дитину на ноги?” І таким думкам, що призводять до хронічних стресів, немає кінця. Часто перед жінкою постає питання: кар’єра чи дитина. До речі, ми спостерігаємо в своїй практиці таку закономірність: якщо мама хворої на ДЦП дитини не сидить склавши руки, а має цікаву роботу, відчуває свою потрібність, то й дитина виростає більш адаптованою соціально, більш самостійною.
А ще останнім часом у мене виробилася така фраза: кожен пацієнт вартий свого лікаря. Якщо хворий свідомий, він справді шукає ліка­ря, близького собі по духу. Відома притча: нас троє – лікар, хворий і хвороба. І якщо батьки на боці хвороби, тут уже як лікар я нічого вдіяти не можу. На жаль, часто буває й так, що батькам… вигідна хвороба дитини. Бо це означає якісь додаткові пільги, можливість розширення житлової площі тощо. Звучить цинічно, але так є. Із такими батьками ми не працюємо, бо то тільки марнування часу. А якщо бачимо зацікавленість батьків, то кажемо: упродовж року можна вирішити проблему.
У нас є такий пацієнт – Ромчик, якого ми ведемо майже рік. На тлі судомного синдрому в хлопчика розвинулася розумова відсталість. Зараз Ромчику шість років, і він так пішов уперед у розвитку, що ми з колегами просто зачаровані. Під час останнього приїзду читав нам напам’ять дитячий вірш про мікроби, обсяг якого – 3–4 (!) сторінки… Це був такий світлий день у нашому центрі! Бо коли бачиш, що твої зусилля недаремні, що твої знання і вміння можуть допо­могти людині, – це неабияк окрилює і додає сил.
Юлія Косинська

Напишіть відгук

Обов'язкові поля відмічені *.



*

LOGO MINIMAL BW2