15-ЛІТНЯ ГАЛЯ КРІВОВА, ЯКА ПІСЛЯ ЧЕРВОНОГРАДСЬКОГО «АРМАГЕДДОНУ» ДВА МІСЯЦІ ПРОЛЕЖАЛА В КОМІ, ДОСІ БОЇТЬСЯ ДИВИТИСЯ КІНО
А в місті нарешті розпочався суд над директором кінотеатру, в якому сталася трагедія, яка забрала життя чотирьох школярів.
Через два роки після Червоноградської трагедії в міському суді розпочато слухання справи, на яку так довго чекали не лише нещасні батьки, які втратили своїх дітей, а й городяни. Перед судом постав один обвинувачений у «Червоноградському «Армагеддоні» – колишній директор кінотеатру «Україна» (а також колишній мер міста) Степан Слука. Обурені батьки постраждалих дітей припускають, що надалі судове засідання всіляко затягуватиметься. А поки чиновники намагаються замовчати наслідки трагедії, черговий і далеко не останній курс лікування в Києві проходить Галинка Крівова, яка потрапила в пекло «Армагеддона». «Факти» продовжують відслідковувати долю дівчинки, яка дивом вирвалася з лап смерті.
«Президент пообіцяв нам, що винних буде покарано»
Ця жахлива трагедія сколихнула всю Україну. 30 листопада 1998 року у Червонограді Львівської області у кінотеатрі «Україна» некерований натовп школярів, прийшовши на перегляд голлівудського блокбастера «Армагеддон», розтоптав чотирьох дітей. До лікарні тоді потрапили 16 дітлахів, за життя чотирьох, котрі перебували кілька днів у комі, боролися лікарі Червоноградської лікарні. Тоді, побувавши на місці трагедії та поговоривши з очевидцями, я почула безліч версій того, що сталося. Занурене в жалобу місто захлиналося чутками. Йшлося про те, що директор місцевого кінотеатру Степан Слука домовився з міською владою про добровільно-примусовий культпохід у кіно всіх школярів міста. Директорам шкіл (а їх у Червонограді 13) було надано негласний наказ організувати дешевий розпродаж квитків без зазначення місць, тим самим забезпечивши кінотеатру аншлаг. Більше того, в касах кінотеатру тим часом точилася жвава торгівля дешевими квитками. Охочих потрапити на «Армагеддон» виявилося набагато більше, ніж міг умістити кінотеатр. А звалище на сходах при вході в зал для глядачів відбулося ще під час попереднього сеансу, тому що дітям з фойє (їх впустили жалісливі співробітники кінотеатру трохи раніше, чого, мовляв, мерзнути на вулиці) не терпілося швидше зайти і зайняти кращі місця. Хтось натиснув на двері до зали, а потім уже стримати хвилю підлітків, що хлинула, було неможливо….
Слідство дійшло однозначного висновку – з усіх передбачуваних винуватців трагедії звинувачення у зловживанні службовим становищем та у підробці документів слід пред’явити лише директору кінотеатру Степану Слуці.
Як розповів голова Червоноградського міськсуду Сергій Сковронський, який вів перше судове засідання, фальсифікація полягає в тому, що відразу ж після трагедії директор кінотеатру спішно зібрав своїх підлеглих, щоб вони розписалися в тому, що ознайомлені з правилами техніки безпеки. Крім того, пан Сковронський повідомив, що С. Слука дав йому відвід на підставі того, що під тиском емоцій потерпілих та городян суддя може необ’єктивно ухвалити вирок, і зажадав замінити Сковронського суддею з будь-якого іншого району Львівської області. Тому слухання справи поки що відклали на невизначений час.
Очевидно, остаточного вердикту суду найближчим часом не варто чекати. Справа налічує 12 томів, за нею опитано 230 свідків, потерпілими визнано 25 дітей та батьків загиблих хлопців. Усі вони хочуть досягти справедливості. Галина Антонюк, яка втратила того дня єдиного 12-річного сина Андрія, вважає, що судове засідання відтягували навмисне. «Ми домагалися прийому у Президента, і він дав нам слово, що винних буде покарано. Пан Слука не є безпосереднім убивцею, але очевидно, що під час сеансу було порушено всі норми та правила техніки безпеки. До того ж, було продано набагато більше квитків, без зазначення місць. А внаслідок цього загинули наші діти. Два роки він (Слука. – І. Р.) всіляко уникав суду. То був хворий, то надавав слідству інші пояснення. Ця людина жодного разу не зволила вибачитися. Більше того, зіткнувшись із ним у прокуратурі, ми підійшли до нього як мами-сироти, а він нам сказав: «Мене нудить від вас та ваших дітей. Через вас я вже півроку не сплю!
І після цього нам заявляють, що судове засідання має бути закритим, і на ньому будуть присутні лише четверо потерпілих та один обвинувачений! Щоб усе було тихо та спокійно. Нині ж пан Слука перебуває на підписці про невиїзд і обіймає керівну посаду як директор Будинку школяра.
Нещастя з Галинкою сталося у день її народження
Напевно, у непрямих винуватців червоноградської трагедії є сім’ї, діти, і якось не йдуть з пам’яті слова львівських лікарів, які витягували з двомісячної коми 13-річну Галинку Кривову: «Ці люди мають хоча б один день провести біля ліжечка невинно постраждалу дитину замість її батька щоб усвідомити, що вони наробили…»
Нещастя до родини Кривових прийшло у день народження Галинки. Пройшовши “Армагеддон”, дівчинка кілька разів народжувалась заново. Саме так вважають лікарі та її близькі, які спочатку боролися за її життя, потім поставили на ноги, а зараз важко і вперто домагаються того, щоб Галя могла самостійно йти таким незатишним життям.
Через півтора роки після нашої першої зустрічі ми знову зустрічаємось із Кривовими у Києві, у затишному кабінеті наукового керівника науково-методичного центру ультразвукової медичної діагностики «Істина» Уляни Лущик. За цей час Галя дуже підросла, відпустила волосся і ще більше стала схожою на свого батька. Ті ж добрі очі та посмішка.
Але дівчинка змінилася не лише зовні. Коли вона йде з кимось вулицею, то з першого погляду і не повіриш у її недугу. Я прошу Галю провести мене крізь лабіринти кімнат до комп’ютера із спеціальною програмою для корекції зору – бачить вона непогано, але тільки перед собою – неначе в тунелі. А іноді просто «відключає» зір, бо за рік, що минув після виходу з коми, звикла бути сліпою. Якщо вона впевнена, що поруч є тато, то не дуже турбує себе самостійністю – все одно підтримають, убезпечать від небезпеки. Тому зараз дуже важливо змусити дівчинку «підключитися» до зовнішнього світу, хоч би яким агресивним він їй здавався. Повагавшись, Галя йде вперед, знайомими сходами. Далі – невпевненість. Але іноді вона просто хитрує, мовляв, я не зможу, у мене не вийде. Проте я помічаю, як Галя, зачепившись ногою за товстий білий шнур, зупиняється: «Ой!» Потім сама вивільняється і йде далі.
– Зараз Галя не знає, ким вона має бути, – пояснює Уляна Лущик. – Дитячу психіку, що ще не сформувалася, відрубали, як гілочку, і вона просто не знає, як розвиватися. Для хворих, що вийшли з коми, це характерно. Вони знаходять свою так звану ауру, комфорт. Навіщо прагнути чогось, якщо тебе нагодують, одягнуть, тобі постелять? А ми домагаємося того, щоб дитина могла і сама себе обслужити, і пізніше заробити на себе.
– Рік тому Галя з розвитку була десь на рівні трирічної дитини. А зараз?
– Десь на рівні другого-третього класу школи. Але однозначно визначити не можна. Одні функції мозку вже працюють, інші ще треба «запустити». На щастя, багато знань відновилися, але те, що пов’язане з логікою, мотивацією, продумуванням, важко. Хоча наші лікарі дуже задоволені – Галя ж не втрачає навичок. Бувають випадки, коли хворий виходить із коми, ми його чомусь вчимо, а він приїжджає за місяць і половини вивченого не пам’ятає. Це як наполовину зруйнований будинок, який треба заново відбудувати. Після виходу з коми у Галі випали з пам’яті три останні роки життя. Але вона чітко пам’ятала про свою чотиримісячну сестричку. Нині цю часткову амнезію подолано, хоча залишилися деякі страхи. Галя боїться згадувати той день і фільм, і досі не може дивитися кіно. А днями вона раптом побачила у ванній великого павука, якого там і близько не було. Тому зараз із Галею працюють три психологи. Знадобиться ще кілька років наполегливої роботи і лікарів, і Галі, і її батьків.
Львівські лікарі тричі витягували дівчинку з того світу
– Ігоре Володимировичу, що б ви порадили людям, чиї діти страждають подібними недугами? – питаю у батька Галі.
– Тільки одне – не опускати руки. Намагатися безперервно займатися. Це дуже важка праця. Але треба відкинути всі справи та увагу переключити тільки на дитину. При цьому не носити на руках, а намагатись, щоб від дитини була віддача. У жодному разі не можна няньчитися.
– У вас переважає метод батога чи пряника?
– У мене є метод нормального слова. Батьківське ставлення до дитини. Звичайно, не без потурань – коли бачу, що Галюня втомилася, то переходжу до іншого заняття, змінюю тему розмови чи гру.
– Скоро Галя порадує вас великими наслідками.
– Вона нас і так тішить, – відповідає Ігор Володимирович, і обличчя його темніє при згадці про пережиту трагедію. – Того дня мене вдома не було, я поїхав до родичів до Краснодарського краю. Раптом з дому прийшла телеграма: «Приїдь, Галю у лікарні». І все. Я спочатку подумав, що, можливо, вона на змаганнях з легкої атлетики ніжку чи ручку зашкодила. Навіть уявити не міг, наскільки все страшно.
На реанімацію в Червонограді я дружину не пустив. Пам’ятаю, зайшов у палату – у моєї донечки очі трохи прочинені. Я опустився навколішки біля ліжка, а її дихання не чути. Личко все посиніло, а тіло – як дерев’яне. Вона була до підборіддя простирадлом накрита, я тоді ще подумав: може, її обклали якимись спеціальними медикаментами. Але насправді це її тільце так скувало…
Коли Галюню перевозили до Львова (до обласної спеціалізованої дитячої лікарні, де лікуються постраждалі після аварії на ЧАЕС), то нам заборонили їхати, сказали, що до реанімації все одно не пустять. О шостій годині я виїхав до лікарні, того ж дня повернувся за своїми речами і після цього всі два місяці був із нею. Вийшовши з реанімації, я запитав головного лікаря Олеся Міндюка: «Що з дитиною і що потрібно зробити?». Він сказав, що нічого не потрібно і робиться навіть неможливим. Пам’ятаю його слова: «Якщо серце витримає, сподіватимемося на краще». Вони на моїх очах її тричі з того світу витягали. Страшно було, коли почалися судоми… А 8 лютого можна вважати Галиним другим днем народження.
– Пам’ятаєш, як ти тоді кричала? – Запитує батько у Галі. – Коли ти вперше маму побачила?
– …Так.
– Де це було?
– В реанімації.
Галя пам’ятає всіх львівських лікарів, бабу Зіну (старшу медсестру Зінаїду Веспянську), яка не відходила від неї, не переконавшись, що дівчинка нагодована, тітка Іра, яка розробляла м’язи…
– Це такі сердечні люди, – веде далі Ігор Кривов. – Усі ставилися до Галюни як до рідної дитини. Таким людям пам’ятник за життя ставити треба. Як вони боролися за Галю!
А коли вона виходила з коми, то дуже кричала – на все відділення. Прибігли лікарі, заспокоїли. Галюня розплакалася і раптом щось почала шепотіти. Я схилився до неї, і вона ледь чутно прошепотіла: «Мама». Я закричав: “Галюся, що ти сказала?” – “Мама”. Я не знав, куди подітися, думав, розірвусь від такої радості! На очах сльози, у жар кинуло. Я дитину обхопив, обійняв, мене від неї відтягли. Заспокоїли. Думаю: «Якщо ти, доню, сказала «мама», то будемо жити, виховувати, ставити тебе на ноги. Лежати ти в мене, доню, не будеш».
При мені виникла невелика сутичка між батьком та дочкою. Я поцікавилася, чим Галя займалася вдень, і тато натякнув, що вони вчилися писати.
– Тобто ти з літер складала слова?
– Так.
– Неправда, Галюне, – вставив батько.
І тут дівчинка розлютилася: «Що, скажеш, не було такого?!» Насправді Галя намагалася написати: «Мамо, я тебе кохаю». Психологи пояснюють, що коли у дитини включається бажання захищатися, огризатися, це пробуджує особистість.
– Вдома вона сама намагається робити, – продовжує хвалити доньку Ігор Володимирович. – Ліжко заправляє, одягається, за всіма світло вимикає. Якщо захоче писати на дошці, яку ми їй спеціально зробили, то сама бере крейду, встає та пише. Захоче пити чи їсти – сама йде до холодильника, бере яблучко чи ковбаску, щоправда, частіше вгадує запахом, а не виглядом.
Ідея відправити Галю до школи з’явилася у лікарів не заради оцінок, а заради спілкування з однокласниками, адже вихід із коми був досить складним, і Галя ніби відокремилася від друзів, стала більш замкненою. Коли вона пішла до школи, у неї навіть улюблений предмет з’явився зарубіжна література. Але вчителям це дуже подобалося. Вони Галю ніби ігнорували під приводом, що вона не тягне програму дев’ятого класу. Діти до неї ставилися чудово.
– Це досить типово для нашого суспільства, – сумно констатує Уляна Лущик. – Ми ж хочемо переконати всіх, що таких хворих можна і треба повертати. Це не атрофія мозку. У класичній медицині такі люди вважаються безнадійно втраченими. Ми добиватимемося того, щоб Галя відчула необхідність спілкуватися із зовнішнім світом.
Перші невпевнені кроки назустріч повноцінному життю Галя вже робить. Вона розповіла мені, що вдома вона має подружку-тезку, з якою вони гуляють і діляться своїми дівчатами новинами. Але найпотаємніше Галинка довіряє лише своїй 13-річній сестричці Ірі.
Можливо, Галя потай від усіх пише вірш для майбутньої пісні Олександра Пономарьова? Адже дівчинка, як і раніше, залишається його шанувальницею і пам’ятає, що, зустрічаючись з нею, співак пообіцяв показати Галі Київ. За умови, що вона побачить, якого кольору очі. Тоді дівчинка ледве розрізняла силуети, а за два місяці після зустрічі з коханим співаком настав прорив і вона стала бачити. До нещастя Галя писала вірші, але зараз дуже зніяковіло зізналася, що боїться не впоратися з таким складним завданням, як вірш для майбутньої пісні…
Ірина РИБІНСЬКА
