Як в умовах тотального стресу не впасти в зневіру, дати відсіч недугам, перетворивши безпорадність на оптимізм
Хронічний стрес — це не просто надмірне, а й життєво небезпечне випробування для організму. Українське суспільство через відомі політичні події змушене жити в таких умовах надто тривалий час. Як при цьому зберегти своє фізичне і психічне здоров’я — говоримо зi столичним фахівцем із судинних проблем, лікарем і науковцем, доктором медичних наук Уляною Лущик.
«Людина постійно під гнітом, і мозок починає давати серйозні збої…»
— Уляно Богданівно, українці вже понад півроку живуть в умовах «тотального стресу». Від початку минулорічної зими немає змоги розслабитися, перейматися звичним життям, а не без кінця занурюватися в політику. Все це позначається на здоров’ї і самопочутті. Ваші колеги-медики з тривогою очікують колосального сплеску психічних захворювань, неврологічних розладів — неминучих наслідків такої ситуації. Відчуваєте подібну тенденцію в своїй практиці?
— Важко назвати це тенденцією — уже маємо статистику. Сьогодні практично кожен другий мирний житель (не кажу про тих, хто бере участь у бойових операціях) скаржиться на погане самопочуття, внутрішній неспокій, душевну порожнечу, порушений сон, неможливість сконцентруватися на роботі, нагальних справах, залежність від джерел інформації. Фактично ідеться про хронічний глобальний стрес, який є життєво небезпечним.
Якщо події на Майдані суспільство сприймало як національно-визвольну боротьбу, то зараз розуміємо: точаться бойові дії, триває неоголошена війна проти України, яку посилює брудна інформаційна війна. Людина весь час під гнітом: їй важко розібратися, яка інформація достовірна, а де лавина брехливих новин, що взагалі коїться і по яку сторону барикади вона, власне, є. Людина, яка звикла прогнозувати, нині не може цього робити. Не може збагнути, що їй завтра робити, як сконцентруватися на робочому місці, оскільки думки зовсім не про роботу. Зараз багато роботодавців нарікають, що колективи непрацездатні.
Усе це надмірно тисне на мозок, і він починає давати серйозні збої.
— Українці загнані в глухий кут психологічних переживань. І більшість не знає, як із нього вибратися, а хтось не вірить, що це взагалі можливо…
— Ситуація хронічного стресу сьогодні торкнулася не тільки України, а й Європи в цілому. Місяць тому на інвестиційному форумі у Німеччині я стикнулася з подібною ситуацією. Європа нині страждає від синдрому Фламера, названого так на честь французького лікаря, який описав цей стан. Ідеться про те, що менеджери середньої ланки і топ-рівня, які приймають управлінські рішення, мають дуже високу інформаційну складову своєї роботи і дуже мало можливостей розслабитися, відновити сили.
Якщо порівняти ситуацію, яка була років 20 тому, з нинішньою, то це небо і земля. Ми настільки плідно працюємо в інформаційному середовищі, що організм не витримує цього темпу. Якщо раніше писали лист від руки, відправляли поштою і тижнями чекали відповіді, то нині за день змушені відповісти на сотні електронних листів і повідомлень у скайпі… Маючи до всього ще таку суспільну напругу, закономірно, що людина не знаходить для себе виходу. І саме з такими проблемами нині звертається найбільше пацієнтів.
Навіть хронічні недуги на тлі цього перебігають зовсім інакше. З пацієнтами стало набагато важче працювати. Організми наскільки розбалансовані, що ти не знаєш, чого чекати в наступну хвилину. Часто потрібно 2-3 місяці, аби стабілізувати стан такого пацієнта.
Додайте до цього, що відсотків 60 наших співгромадян хронічно не займаються власним здоров’ям. Як сказав син однієї пацієнтки, яка потрапила в реанімацію з діагнозом «інсульт»: «Мама ніколи не любила лікарів, тому ніколи до них не зверталася». То чому ж нині звернулися? Адже в умовах форс-мажору вивести людину з хвороби набагато важче.
«Ця вина перетворюється на аутоагресію, і людина починає хворіти»
— Але і жити, балансуючи в умовах форс-мажору, яким стало наше життя, теж нестерпно…
— Сьогодні люди розділилися. Хтось їде в зону бойових дій: як солдат, як медик. Інший реалізовує себе як волонтер, хтось підтримує армію фінансово. Найважче тим, хто не може себе реалізувати. Деякі люди почувають себе винними, що не можуть допомогти, не мають ресурсів. Ця вина поступово перетворюється на аутоагресію, що атакує організм, і людина починає хворіти. У чому небезпека синдрому Фламера? У переважній більшості випадків — і в Європі це зрозуміли — все закінчується важкими дегенеративними порушеннями нервової системи: розсіяний склероз, хронічні інфекції. Так організм намагається позбутися хронічного стресу. Але активізується хвороба, і людина може піти з життя. В цьому найбільша небезпека. Бо як дегенеративні захворювання нервової системи, так і онкопатологія є наслідком каскаду перебудови організму, що призводить до його загибелі.
І тому Європа сьогодні б’є на сполох щодо своїх топ-менеджерів. Зокрема, авіадиспетчерів, бо це люди, які приймають важливі рішення, відповідають за безпеку пасажирів. Нам наводили приклад: якщо в одній зміні було зафіксовано 2 помилки однієї команди, то таку зміну ізолюють на вихідні, проводять антистресову терапію. І через дві доби, якщо лікування дає ефект, людина може повернутися до роботи.
За часів Помаранчевої революції ми лікували кількох пацієнтів — високопоставлених чиновників, які мали конфлікт душі і тіла. В думках, душею вони були за революцію, а працювали на режим і не мали права голосу і змоги реалізувати себе. На тлі цього почали проявлятися настільки сильні психосоматичні розлади, що людина не могла дати собі раду.
Досвід, який напрацювали 10 років тому, прислуговується нам і нині. Сьогодні ми теж запускаємо лікувальну програму для людей, які відчувають подібний дискомфорт, що не вкладається в жодну звичну для лікарів одиницю.
— Ідеться про «синдром Майдану»?
— Так, і він перекликається з синдромом Фламера. Ми з колегами позиціонуємо його як розбалансування судинної системи. Трапляється, що пацієнт приходить з нормальним тиском 120 на 80, а через 20 хвилин починається несподівана вегетативна реакція, і тиск або різко падає, або рвучко скаче вгору. При цьому глибокої неврологічної патології у людини немає, а насправді маємо розбалансування організму — хаос у роботі всіх органів і систем. І цей хаос часто закінчується плачевно. Сьогодні почастішали судинні захворювання, зокрема інсульти та інфаркти. Оскільки психосоматичне тло для цих недуг дуже сприятливе, трапляються випадки, коли «швидка» просто не встигає доїхати на виклик: пацієнт гине… Врахуйте фактор нестійкої погоди — цьогорічне літо немилосердне до людей із метеозалежністю і судинними недугами. Тож маємо часом парадоксальні реакції організму, коли навіть із допомогою медикаментів важко привести організм «до тями».
Якщо адреналін зашкалює — краще «перебігати» стрес
— Що потрібно для того, аби тримати себе в тонусі, виходити із цього «синдрому Майдану», який, певне, ще довго супроводжуватиме багатьох?
— Є різні способи. Скажімо, я сьогодні працюю в групі «Освіта і наука нової країни». Ця група, що створилася наприкінці лютого, об’єднала однодумців, які прагнуть змін у своїй країні. Люди малюють візію нової країни, хочуть бачити світле майбутнє своїх дітей, дають слушні пропозиції щодо реформування дошкільної, шкільної освіти. Знаєте, що мені подобається? Ця група працює дуже плідно й інтенсивно, але при цьому не стомлюється. Щодня отримую сотні листів-розсилок, пропозицій поштою. Мої однодумці заряджають один одного енергією. Це приклад того, як люди вчаться не нарікати, а перетворювати негатив, безпорадність на оптимізм. Насправді, це мистецтво — будь-який стрес сприйняти як позитивний урок, зробити правильні висновки і рухатися далі. Якщо ж людина зависає в негативі, вона дуже швидко обростає хворобами.
Інший вихід — ландшафтотерапія. Необхідно змінити місце проживання, виїхати на природу, помилуватися нашою Україною. Сьогодні приємно зайти у «Фейсбук» — весь час бачиш свіжі картинки: там вишиванка, там садок вишневий біля хати. Це неабияк підтримує, надихає, адже оптимізм має передаватися. Кожен нині в стресовому стані, кожен переживає. Але дуже цікаву річ сказав мені недавно мій чоловік: держава Ізраїль все життя існує під загрозою війни або в самій війні. І це не заважає їй розвиватися. Такі приклади історії успіху нам дуже потрібні сьогодні.
— Фізична активність теж може бути доброю підтримкою?
— Безумовно. І водні процедури. Я завважила, що на пляжах Києва люди стали активнішими: хтось грає у волейбол, інший у бадмінтон. Люди підсвідомо відчувають потребу «перебігати» стрес. Чому перебігати? Пам’ятаю задачку зі студентських років: хто отримує більший стрес під час футбольного матчу: футболіст на полі, чи вболівальник, який хвилюється на глядацькій лаві? У кого може швидше трапитися інфаркт? На жаль, у того, хто не має рухової активності, коли адреналін зашкалює.
Оця оптимістична трансформація нашого негативного адреналіну в позитивний має бути основним правилом. Буває, ввечері читаю стрічку новин на «Фейсбуці» і бачу — з’являється якась тривожна, негативна інформація. Люди починають емоційно її обговорювати. Пишу коментар: «Спокійно. Нам наказано вижити».
Юлія КОСИНСЬКА
Номер 108 за 29.07.2014
