Діти з аутизмом ходять у звичайну школу

04 листопада 2013

4-річний киянин Євген та 7-річний Андрій із Вінниці закінчують курс лікування у Клініці Уляни Лущик. Обидва мають аутизм.

—Я бідний, — говорить повненький Євген бабусі Валентині після процедур.

Вона слухає та усміхається. Каже, почав набагато краще розмовляти і спілкуватися. Євген, заспокоївшись, іде на заняття до психолога.

—Уявіть, що між вами i дитиною раптом виросла скляна стіна. Hi докричатися, ні достукатися, — розповідає директор клініки, доктор медичних наук Уляна Лущик. — Ваша кровинка на вас не реагує. І так триває роками. Засмучені мами, тати, бaбyci зі столиці й інших міст України, Pociї їдуть сюди, шукають останню можливість “достукатися” до свого чада. Якщо не навчити дитину з вадами розвитку розмовляти, читати й писати, жити серед людей, то страшно ­уявити, на що вони приречені, коли залишаться без опіки родичів.

Фахівців, які допомагають дітям, чия свідомість не відгукується на сигнали зовнішнього світу, у штаті клініки декілька. Працює також логопед-дефектолог.

—Два роки тому до нас прийшли батьки із 7-річним сином, — згадує Уляна Лущик. — Його звали Вова. Не реагував ні на що, жив у своєму замкненому світі. Час було вирішувати щось зі школою. В яку віддати — спеціалізовану чи масову? Мама об’їздила всіх спеціалістів. Скрізь чула одне: аутизм невиліковний. Тричі ми зустрічалися. Хлопчик — пізня і єдина дитина у родині науковців. Врешті переконали жінку: вади розвитку її сина мають причину — порушення кровопостачання головного мозку. І з нею треба боротися. Не можна відмовитися від шансу для Вови стати нормальною людиною та знайти своє місце в житті.

Хлопчик після першого місяця лікування почав звертати увагу на маму й тата. Згодом зреагував на новеньку курточку — підійшов до дзеркала подивитися на себе.

—Батьки були вражені. Нині наш пацієнт навчається у звичайній школі. На свій день народження приніс у клас торт зі свічками. А недавно боявся вогню. Іноді тим, хто звертається до нас, мушу казати неприємні речі. А саме — батьки не мають морального права опускати руки перед “невиліковністю” аутизму. Таких дітей, якщо їх залишають без лікування і допомоги рідні, суспільство жорстко від­штовхує. Нині аутизм — біда, яку намагаються подолати в багатьох західних країнах, а не тільки в нас. Працюємо з батьками не менш наполегливо, ніж із їхніми дітьми. А з Вовою ми ще будемо зустрічатися. Робота триває.

Галина РЕМІЗОВСЬКА

Напишіть відгук

Обов'язкові поля відмічені *.


*

LOGO MINIMAL BW2