Іштван Р. 30років. У народі говорять: «Як захоче Бог накарати, то і розум відбере». Так сталося і в нашій сім’ї. У цей день, а була це п’ятниця, нічого поганого не передвіщалося. Як завжди, я поспішала на роботу, свого дворічного синочка повела в садочок, який знаходився поруч з нашим будинком. Виховательки не було, декілька діток в кімнаті бавилося з іграшками. Я почекала трішки, але часу не було, тому сина залишила з дітками, а сама побігла на роботу. Не залишила б тоді дитину без нагляду і життя було б зовсім іншим! Вдень перед обідом зателефонувала завідуюча садочком. Вона спокійним голосом мені сказала, що все нормально, але мій син не то облився, не то розбився і зараз його заспокоюють. Я повірила спокійному тону завідувачки.
Ввечері забрала сина пізно, в дитини була травмована голова. Ніхто не зателефонував, не сказав що сталося, не викликав швидкої. Дитина була стомленою, блідою, але не скаржилася ні на що. До лікаря ми потрапили лише в понеділок. Лікар подивилася, не знайшла ознак струсу мозку й відпустила нас додому. Я не наполягала, не хотілося потрапляти в лікарню. А струс таки був. Ще довго хлопчик почував себе не дуже добре. Він якось змінився, був стриманішим в рухах, його почали мало цікавити друзі, він якось почав їх сторонитися і навіть побоюватися. Час йшов, хлопчик підростав і в 11,5 років у нього трапився перший напад судом. У лікарні, куди ми звернулися, поставили страшний діагноз – епісиндром. Лікарі зразу нам сказали, що це не лікується, що можна тільки блокувати напади протисудомними препаратами. Тільки тепер я зрозуміла якої непоправної помилки допустилася! Треба було наполягати на обстеження ще тоді, відразу після травми. Я не могла погодитися ні з діагнозом ні з тим , що ця хвороба невиліковна. І почалися митарства по лікарях. Магнітний томограф показав травму голови. Електроенцефалограма – судомну готовність. Ми навіть в Москву з ним їздили. Все що нам говорили, ми випробували. Хлопець переносив все мужньо, він хотів бути здоровим. Навіть крапельниці в Інституті нейрохірургії в пр.Лопоногова пройшли. Але проти судомні ліки не відміняли, судомна готовність не проходила. І коли вже надії не залишилося ніякої, все ж таки Бог змилувався над нами. На тролейбусній зупинці нам зустрілася знайома вчителька зі школи «Надія» і порадила звернутися в тільки що створений навчально-методичний центр ультразвукової діагностики «Істина», який ще тоді знаходився на вул. Межигірській. Грошей у нас на той час вже не було, але нам сказали, що це недорого і все таки якась надія є. Зараз я розумію, що то була не просто порада вчительки, то Бог нам дорогу показував. Зневірені в усьому, змучені поневіряннями по лікарнях, ми зразу ж поїхали до Центру. Віри вже не було, але надія не покидала нас . Особливо хлопець кожного разу як тільки починалося чергове лікування говорив: -«Ось полікуюся і буду здоровий». Це вже точно тут мені допоможуть. У центрі нас зустрів маленький колектив лікарів, дуже доброзичливих, милих , молодих, красивих людей на чолі з молодою, красивою доброзичливою лікаркою Уляною Богданівною Лущик. Я не пам’ятаю чи було в неї якесь наукове звання тоді, та для мене тоді було це не так важливо. Вона дуже уважно слухала нас, задавала багато питань і нічого не записувала. Це мене трохи бентежило, скрізь де ми були раніше «строчили» навіть більше ніж ми говорили. Потім було саме обстеження. Для мене, не лікаря за фахом, ці обстеження ні про що не говорили. Я тільки дивилася і дивувалася доброзичливому, теплому відношенню до нас . Якась ненав’язлива, спокійна, майже сімейна атмосфера панувала там. Коли все було зроблено, десь з комп’ютера вискочили результати обстеження. Місця в Центрі було не багато. Тому я навіть і не пам’ятаю чи був кабінет у головного лікаря. Мабуть його не було. Вона покликала нас до себе і сповістила про результати обстеження. За годину ми дізналися про все те, що збирали по краплинці по всіх лікарнях в яких ми обстежувалися. «Оце така картина на сьогоднішній день. То будемо лікуватися?» – запитала вона. І все. І ми повірили, як вірили десятки разів до цього. Зараз то я знаю, що Бог нам допоміг, показав дорогу, направив нас до цього центру «Істина». Тоді нічого ми не знали. Почали лікуватися. Ніякої самодіяльності, тільки те що нам говорила Уляна Богданівна. Те що в одному шприці змішувати стільки ліків ніяк не вкладалося в головах моїх знайомих медиків. Вони попереджали мене про небезпеку, але ми робили так, як нам сказали. Ми чомусь повірили цій людині з першого разу. Видно було, що вона сама вірить в те що робить, фанатично переконана в позитивному результаті і переконала своїх колег – однодумців. Я знаю як нелегко було розпочинати якусь справу в ті часи. Сама в той час створювала Центр для інвалідів з дитинства . Хотіла допомогти синові, як він підросте. Дуже нелегко. І те що такий недержавний Центр працює і за символічну плату , на той час , допомагає людям , це вже викликало повагу. Лікування було непростим для нас. Печінка в хлопця «бунтувала», попереднє безсистемне лікування давалося взнаки. Але ми витримали. Позитивні зміни відбулися. І вони були очевидні. Але ж протисудомні ліки ми продовжували приймати. Інколи ми зневірювалися в усьому. Лікувалися і чекали коли ж прийде час і нам дозволять припинити прийом протисудомних. Але як тільки приходили до Центру, зразу все змінювалося. Знову надіялися . Бачили позитивні результати лікування на численному обладнанні, яким потихеньку обзаводився Центр. І головне, вірили, тепер вже вірили фахівцям Центру і повністю довіряли головному лікарю. Ми в призначений час приходили знову і знову до Центру, з надією . За час хвороби хлопець відстав у навчанні. Ходити до школи він не завжди міг, а вчитися хотілося. Надолужував сам. За час лікування в нього суттєво покращилася пам’ять, увага, йому подобалося навчатися. Виникло бажання все робити своїми руками. Він зрозумів, що хвороба відступає і почав активно вивчати те, що його цікавило: медицину, лікарські рослини, техніку тощо. Хлопець відчув, що настає його час.
Колектив Центру переїхав у інше, більш просторе приміщення. Кількість обладнання все збільшувалася, фахівців також стало набагато більше, Центр став відомим і за межами України. Це вже був солідний заклад в добротному приміщенні, а не маленька лабораторія , якою тепер здавався Центр з самого початку. Але основне не приміщення, а те що за цей час зуміли зробити фахівці Центру на чолі тепер вже з лікарем-невропатологом, доктором медичних наук Уляною Богданівною Лущик, яка перша започаткувала свою методику діагностики і лікування дуже тяжких недуг, пов’язаних з враженням судин головного мозку, епілепсія, судоми , неврози тощо. Вони тепер мали свій стаціонар, могли лікувати хворих прямо в Центрі, вони мали своє обладнання, яке розробляли і виготовляли самі. Не буду багато говорити про це, бо я не фахівець, але як людина, яка причетна до Центру, як пацієнт, чи родич пацієнта, я бачу зміни, які відбулися . І горда з того, що я знаю особисто цих людей, знайома з ними і є свідком становлення і розвитку їхньої клініки з перших днів її існування. Через чотири роки ми потрапили знову до Центру і були приємно вражені. Тепер це вже Клініка Уляни Лущик, яка розташувалася в добротному приміщенні в районі Теремки – 2. Життя не стоїть на місці. Нове обладнання постійно вдосконалюється, появилися нові молоді фахівці, які вміють і хочуть працювати. Клініка, як і п’ятнадцять років тому зустрічає своїх пацієнтів в теплі, дружні , доброзичливі обійми.
А син мій таки вилікувався. Допомогли йому ці люди, про яких я щойно говорила. Тепер це самі близькі для нього люди після матері. Він здав екстерном іспити за 9 класів, а потім за 12. Було йому нелегко, але він подолав. Самостійно вступив до університету і зараз навчається на 5 курсі університету «Україна» за фахом фізична реабілітація. Сину в житті пригодилася медицина, якою він цікавився, як я підозрюю, через свою хворобу. Йому в житті повезло, не дивлячись на митарства, які ми пройшли , він зустрів людей, яким зобов’язаний своїм здоров’ям . Низький уклін вам, дорогі наші ! Довгого творчого, плідного життя вам. Прийміть слова подяки від людей, яким ви вселили надію і допомогли отримати шанс на більш якісне життя!
