АУТИЗМ ВИЛІКОВНИЙ! ЦЕ ДОВОДИТЬ КЛІНІКА УЛЯНИ ЛУЩИК
Уявіть coбi, що між вами i вашою дитиною раптом виросла скляна стіна. Hi докричатися, ні достукатися. Ваша кровинка на вас не реагує. І так триває роками… Мені випало побачити, як лікарі допомагають зруйнувати цю жахливу стіну. П’ятнадцять днів поспіль, навіть у вихідні, я приїжджала до Клініки Уляни Лущик, щоб побачити й почути, як тут лікують травмовані дитячі душі. Тобто допомагають маленьким людям, чия свідомість не відгукується на сигнали зовнішнього світу.
До мене інформація про клініку з її незвичайними авторськими методиками лікування дійшла від колег по редакції. Мене особливо цікавило: чи насправді можуть впоратися із затримкою фізичного та розумового розвитку дитини, подолати дитячі страхи, депресивний синдром, олігофренію? Чи справді для фахівців, котpi тут працюють, не існує безнадійних випадків?
Цих дітей якось розуміють тільки рідні. Саме вони – засмучені мами, тата, бaбyci – кияни й жителі інших міст України, Pociї їдуть та йдуть сюди, до клініки, – шукають останню можливість “достукатися” до свого чада. Якщо цього не зробити – не навчити сина або доньку з вадами розвитку, як пишуть у діагнозі, розмовляти, читати й писати, просто жити серед людей, тоді… Навіть страшно уявити, на яке існування вони приречені в майбутньому, коли залишаться без опіки родичів (yci ми, на жаль, не вічні).
Те, що спостерігала “зсередини” клініки Уляни Лущик, можна б назвати дивом. Мені ж, хто з дня у день бачив, яка то складна, виснажлива робота, не випадає кривити душею. Тут працюють не чудотворці, а професіонали.
Із декотрими з них я вже познайомилася: чотирирічний киянин Женя та семирічний Андрійко з Вінниці закінчують курс лікування.
Товстунчик Женя після процедур жаліється бабусі Валі: “Я бідний”. Вона ж слухає його і радіє: онук почав набагато краще розмовляти й узагалі спілкуватися. Врешті хлопчик, заспокоївшись, іде на заняття до психолога. Таких фахівців у штаті кілька. Працює тут і логопед-дефектолог.
– Два роки тому, – згадує директор клініки д.м.н. Уляна Лущик, – до нас прийшли батьки із семирічним сином. Його звали Вова. Він не реагував ні на що, жив у якомусь своєму замкненому світі. Чому звернулися? Час було вирішувати щось із школою. В яку віддати – спеціалізовану чи масову? Мама об’їздила всіх спеціалістів і в Москві побувала. Скрізь чула одне: аутизм невиліковний.
Тричі ми зустрічалися з нею (до речі, хлопчик – пізня і єдина дитина у родині науковців). Врешті переконали жінку: вади розвитку її сина мають причину – порушення кровопостачання головного мозку, – і з нею треба боротися. Не можна відмовитися від шансу на те, що Вова зможе стати нормальною людиною і знайти своє місце в житті.
Коли хлопчик після першого місяця лікування почав звертати увагу на маму й тата, а згодом зреагував на новеньку курточку (підійшов до дзеркала подивитись на себе в обнові), батьки були вражені. Нині наш пацієнт навчається в звичайній школі. На свій день народження він приніс у клас торт зі свічками (недавно боявся вогню).
Іноді тим, хто звертається до нас, мушу казати під час знайомства неприємні речі. А саме: батьки не мають морального права опускати руки перед “невиліковністю” аутизму. Таких дітей, якщо їх залишають без лікування і допомоги рідні, суспільство жорстко відштовхує. Нині аутизм – біда, яку намагаються подолати в багатьох західних країнах, а не тільки в нас.
Працювати нам випадає з батьками не менш наполегливо, ніж із їхніми дітьми. Ну а з Вовою ми ще зустрічатимемось. Робота триває.
Галина Ремізовська
